RSS

6 речей, які багатіям слід припинити казати

15 Бер

Цей репост є виключно для себе, щоб потім легко можна було його знайти.

РЕПОСТ     ЗВІДСИ

Від Інфопорну: В оригінальному тексті кількість переглядів уже за перші два дні перевалила за 2 мільйони. Тим часом, подібні речі ми чуємо час від часу від наших політиків – Королевської, яка “добилась усього сама”, Тігіпка, який “не любить пролетаріат”, чи ж Пахла-Азарова, котрий радить “не скиглити, а брати лопати та йти на городи”. Так само втрачають зв’язок із реальністю та справді вірять у свою “самозробленість” багатії інших країн. Зокрема, головної з них.

Зненацька – виглядає, ніби не можна зробити величезні гроші так, щоб люди на тебе не розлютилися. І буде тільки гірше – з наближенням виборів і настанням спеки весь цей рух “Окупай”, напевно, знову посилиться. Й 1% почуватиметься ще більше в облозі, ніж досі.

– Що за нах? – напевно, думаєте ви, якщо ви чомусь багатий, але читаєте статтю з такою назвою, – це не я зруйнував економіку!

Може, ви навіть відчуваєте спокусу стати до мікрофона, щоб захистити себе та своїх друзів-багатіїв. Але перш ніж ви це зробите, я хочу, щоб ви зупинились і запитали себе: “Чи не виглядатиму я мудаком, який утратив зв’язок із реальністю?”

№6. Ну, 500 000 баксів на рік, може, здаються великою сумою – але я не такий уже й багатий.

“Кількість грошей, які я мушу знов інвестувати в свій бізнес і які потрібні, щоб прогодувати мою сім’ю, доходить до 600 000 доларів… тож після того, як я прогодую свою сім’ю, у мене залишається, може, тільки 400 000 доларів…” – конгресмен Джон Флемінг.

На цій картинці – він і його бідність

“Важко просити більшого від домогосподарств, де заробляють 250 000 чи 300 000 доларів на рік. У багатьох частинах США такий прибуток не дає тобі великого дому чи довгих відпусток чи чогось іще, що асоціюється з багатством,” – сенатор Чак Шумер.

Що, як їм здається, вони кажуть:

“Та ну, ми у схожій ситуації! У мене ж не нескінченні суми грошей”.

Що ми чуємо:

“Коли ми забагато витратились у відпустці на Арубі, це було абсолютно так само, як коли ви не можете заплатити за ліки від болючої хронічної хвороби вашої дитини”.

“Дивіться, яка крихітна  у мене яхта!”

Я намагатимуся цитувати в цій статті лише політиків, учених мужів та інші публічні постаті – але не думайте, що тільки вони говорять дебільні речі. Звичайні багатії теж люблять висувати це на свій захист. Ось стаття про те, як тяжко прожити на 500 000 доларів на рік у Нью-Йорку, а ось – про те, чому в Торонто 200 000 на рік – це не багатство. Можете полізти в коментарі до будь-якої статті, де згадуються податки чи соціальна допомога, або нерівність у доходах (включно з цією статтею!) – й ви почуєте ту самісіньку маячню.

“Дійшло до того, що мені стало тяжко дозволити собі свою щоденну сигару, загорнуту в вичинену шкіру знедоленої дитини!”

Чорт, та ви, напевно, чули це і вживу – від боса чи від якогось чувака, який сидить поряд у кафе Старбакс.

“Мабуть, мене тепер вважають багатим. Ну, якщо я такий “багатий”, чому ж мені не вистачає грошей до кінця місяця?” Е-е, я думаю, тому що твоя іпотечна виплата – три штуки баксів на місяць, бо ти живеш у довбаному палаці. Й тому, що ти влітку поїхав із родиною в той діснеївський круїз. І тому, що ти платиш за коледж своєї дитини, щоб вона, на відміну від нас, не була потім винна шестизначну суму за студентським кредитом, коли випуститься у 22-літньому віці. Й тому, що ти їси найкращу їжу і п’єш найбільш витончені напої.

Або, як сказав Гамільтон Нолан у Gawker, “Звичайно, об’єктивно це велика сума грошей, кажуть. Але вона стає значно меншою після того, як я її витрачу”.

“Після того, як я заплачу за вертоліт, пальне до нього, будинок під містом і Лексус – у мене залишається не більше кишенькових грошей, ніж ціла твоя річна зарплатня”.

Для людей, які працюють понаднормово, просто щоб упоратись із заборгованістю по виплатах банку, все це викликає бажання напасти на квартал за високим парканом із вилами та смолоскипами, та змусити цих людей піти й пожити рік у трейлерному парку або в такій маленькій квартирі, що коли ти змиваєш у туалеті, то маленькі крапельки сечі хлюпають на ліжко.

Але не зліться на багатіїв за те, що вони це кажуть – як правило, нам не слід злитися на людей, які забуваються, настільки ж, як на людей, коли вони чинять зло навмисне. Крім того, вони нічого не можуть із цим зробити – це забуття є продуктом еволюції, яка насправді типу пояснює всі класові тьорки у світі. Багатії, як і всі ми, біологічно запрограмовані не помічати, коли перебувають у кращому становищі за інших.

“Треба підперти цією штукою ніжку стола”.

По-простому, твій мозок висмоктує всю насолоду від того, що ти маєш і робиш тепер, для того щоб мотивувати тебе й далі займатися мисливством і збиральництвом. І де б ти не був на економічній драбині, ти відчуватимеш це на собі.

Пам’ятаєте сцену з фільму “Великий”, де хлопчик у тілі дорослого Том Хенкс отримує першу зарплатню на своїй хріновій роботі й кричить від захвату: “СТО ВІСІМДЕСЯТ СІМ ДОЛАРІВ!” Коли ти дитина, яка просить у мами по десять доларів за раз, щоб купити наклейки, то двісті баксів здаються такою сумою, яка може випасти хіба що в лотереї. Але через якихось кілька років ти отримуєш першу роботу у фаст-фуді й бачиш, як ціла зарплатня випаровується на одну виплату за кредитом на машину. Страховка з’їдає наступну зарплатню.

Залишається якраз досить грошей, щоб купити бутерброд, а також пластиковий стакан, щоб у нього поплакати.

Очевидно, що можна залишатися налаштованим так, не помічаючи нових надбань, аж поки ти не спатимеш на платиновому ліжку під ковдрою з шерсті клонованого пухнастого мамонта. А якщо хтось намагається показати тобі ракурс і нагадати про величезні переваги, яких ти більше не помічаєш – ти відповідаєш щось на кшталт:

№5. Ей, я ТЯЖКО працбвав, щоб отримати те, що маю!

“Я зробив себе мільйонером до тридцятилітнього віку, працюючи по багато годин, будучи нещадним і ризикуючи власними грішми. Я заробив свій успіх кров’ю, потом і сльозами”, – Вейн Алін Рут.

“Я використовував сльози замість гелю для волосся”.

“Чому, ну чому ЗМІ посилюють риторику президента Обами, використовуючи його термін “багаті”? Чи не правильніше було б сказати “успішні”, чи “ті, хто тяжче працює?” – лист до Редакції, 21 лютого 2012 року, Wall Street Journal.

Що, як їм здається, вони кажуть:

“Я не Періс Хілтон! Я працюю по 70 годин на тиждень, щоб заробити цю зарплатню!”

Що ми чуємо:

“Я заробляю в сотню разів більше грошей, ніж ти, бо я працюю в сотню разів тяжче!”

Цей пункт змусить багатьох читачів полізти прямо в коменти, прочитавши тільки заголовок: “Я втомився від цих хіппі, які кажуть, що багатим просто пощастило і що вони не працювали!” Тож давайте позбудемося цих коментарів прямо зараз, і хай вони виглядають як придурки, що не прочитали далі:

Більшість людей, що заробляють багато, і справді працюють по багато годин. Білл Гейтс, здавалося, ніколи не спав. Один співробітник якось сказав, що попрацювавши 81 годину за чотири доби, так і не зміг зрівнятися з Гейтсом. Так що, так, несправедливо, коли ми думаємо, що “бути багатим” значить “тусити біля басейну, поки тигр-альбінос робить тобі масаж стоп язиком”. Так що “Ей, я тяжко працюю на те, що маю” – цілковита правда. А також образа.

“Хлопці, вам просто треба тяжко працювати у ПРИБУТКОВІЙ галузі”.

Це образа з тієї ж причини, що й “Ей, я люблю свою країну!” – образа: це передбачає, що слухач цього не робить. А інакше не було б причини цього казати.

Це передбачає фантастичну альтернативну дійсність, у якій суспільство винагороджує тебе суто на основі того, скільки зусиль ти витрачаєш, а не відповідно до того, наскільки твої специфічні таланти підходять до специфічних потреб ринку в конкретний час і в частині світу, де ти народився. Це передбачає, начебто видатний інвестиційний банкір заробляє вдесятеро більше за видатну медсестру тільки тому, що вдесятеро тяжче працює.

Це не так.

І ще дивніше – це передбачає, що кількість зароблених грошей є досконалим показником корисності особи для суспільства – якщо ти без грошей, це мусить означати, що ти лузер, який ніколи нічого в житті не робить. І надзвичайно химерно, коли це кажуть люди, які також патякають і патякають про важливість батьківства та сімейних цінностей. Напевно ж вони помічали, що будучи прекрасним батьком або матір’ю, які залишаються вдома, заробиш точно нуль доларів на рік.

А добровільна робота у притулку для жінок, що зазнали сімейного насильства? За це ніхріна не платять! А пірнути в річку, щоб урятувати дитину, що тоне? За це отримаєш нескінченно менше, ніж за тачдаун під час чемпіонату з американського футболу.

Тобто, щоб діти не тонули – це важливо, але ж…

Тож, пане багатію, який явно цього не читає – коли ми кажемо, що тобі “пощастило”, ми не кажемо, що тобі пощастило в тому сенсі, як переможцю в лотерею. Ми кажемо, що тобі пощастило, якщо ти народився в той час і в тому місці, де тяжка праця, яку ти вмієш робити (скажімо, спекуляції на ринку акцій) цінується вище, ніж тяжка праця, яку вміють робити інші люди (скажімо, ландшафтний дизайн, або поезія).

Ти можеш відповісти, що якби більше платили в іншій галузі, то ти просто перейшов би туди й мав би такий самий успіх – завдяки своїй кмітливості та рішучості. Знаєш, як коли кмітливий та рішучий Майкл Джордан із баскетболу (шість чемпіонських титулів, 70 мільйонів баксів на рік) зміг стати бейсболістом (покажчик 0,201 в лізі для неповнолітніх) і власником команди (його Charlotte Bobcats зараз програють 4-28).

Ммм… зачекай. Чувак, це ж майже виходить, що тяжка праця й рішучість Майкла не зробили б його багатим, якби він випадково не народився в єдиному місці й часі в людській історії, де людина може стати багатою, кидаючи гумову кулю крізь металеве кільце!

З іншого боку, цей жовтий светр змушує нас думати, що він має потенціал як наступне рекламне обличчя желатину Jell-O.

Тепер я починаю сумніватися, чи почув би я колись про Шакіла О’Ніла, якби він повз баскетбол пішов прямо в реп. Якщо ви вважаєте, що я не люблю спортсменів – дозвольте використати як приклад себе. Я провалився на трьох різних роботах, перш ніж почав заробляти статтями та романами жахів. В усьому іншому я лузер: приберіть інтернет, і я – 37-літній офісний щур у скляній коморці замість автора, який рекламує новий сіквел хоррора про монстрів зі стояками.

Або, якщо не вірите мені, то хай вам скаже інвестор-мільярдер Воррен Баффет: “Перевезіть мене в Бангладеш або Перу чи деінде, й побачите, наскільки плідним буде цей талант у неправильному ґрунті… Я працюю в ринковій системі, яка, так сталося, винагороджує те, що я роблю добре, непропорційно добре”.

Підсумовуючи: Якщо ви добре заробляєте, але вам доводиться працювати для цього по 80 годин на тиждень – все одно вам щастить. Запхайте свою гордість собі в дупу і нарешті визнайте це.

№4. Якщо я можу, то й ти можеш!

“Ми не приймаємо, що наша нація складається з тих, хто має й тих, хто не має. Ми завжди повинні бути нацією тих, хто має, й тих, хто невдовзі матиме”, – Мітч Деніелс, губернатор штату Індіана.

“Дорога до багатства вистелена самообманом”.

Що, як їм здається, вони кажуть:

“Це країна можливостей, де будь-хто може досятгти успіху! Замість скаржитися, встань і йди – до багатства!”

Що ми чуємо:

“Якщо в моєму приміському клубі всі заробляють великі гроші, значить, це не так уже й важко!”

Це настільки до неможливості дивне уявлення, що я не впевнений, чи люди, які його висловлюють, справді в це вірять.

На найкращих вечірках сміються не після слова “лопата”, а після фрази “соціальна мобільність”.

Але… гадаю, вся наша філософія грошей типу крутиться навколо цього припущення – що не існує бідних або робочого класу, а є тільки люди, які свідомо вирішили не братися за своє збагачення (і тому заслуговують на погану зарплатню, непевність або погані умови роботи, які вони отримують). Тому не треба й говорити про покращення життя небагатих – оскільки всі вони можуть просто зробити вибір і піднятися з цієї групи, правильно?

А тепер – серйозно. Скільки часу тобі треба провести на своїй довбаній яхті, щоб зрозуміти, що це неправда? Можеш навіть не виходити з порту – там стоїть чувак, якому ти платиш за те, що він ремонтує двигун твого човна. Ти знаєш, що: 1) тобі абсолютно необхідні такі, як він; 2) він ніколи не розбагатіє, поки робитиме те, що він робить. Він може бути суперовим у своїй роботі, він може бути Майклом Джорданом механіки, він може працювати по 100 годин на тиждень – це не має значення. Звісно, якщо цей увак водночас також має голову до управління, фінансів та франчайзингу – він зможе відкрити власну мережу майстерень з ремонту яхт. Але всі ж не можуть цим зайнятися. Не буде кому власне ремонтувати.

Ця сукня могла б урятувати голодних студентів.

Тож “кожен може стати багатим” – не просто брехня. Це образлива брехня. Неможливо мати суспільство, в якому кожен – інвестиційний банкір. І неможливо мати суспільство, в якому платитимуть шестизначні суми кожному доброму поліцейському, медсестрі, пожежнику, вчителю, столяру, електрику та всім іншим десятьом тисяч професій, які потрібні цивілізації для виживання (і які потрібні багатіям, щоб вони залишалися багатими).

Це як поставити слоїк самогону на підлогу вантажного вагону серед десятьох бомжів і сказати їм: “А тепер бийтеся за нього!” Звичайно, серед крові після бійки ви можете сказати кожному з дев’яти, хто програв: “Ей, ти міг би його отримати, якби бився краще!” – й це буде правдою щодо кожного зокрема. Але колективно – ти, вочевидь, прекрасно знав, що дев’ять бомжів не отримають сьогодні бухла. То якого ти вдаєш, що це вони винні, що тільки один із них напився?

Чи лишився живим.

Ти навмисне плутаєш “будь-хто з вас може отримати самогон” із “всі можуть отримати його”. І робиш ти це – бо сподіваєшся, що вони будуть зайняті боротьбою одне з одним замість того, щоб запитати, чому слоїк був тільки один.

Але якщо ми запитаємо, то відповідь, напевно, буде чимось на кшталт…

(Далі будуть пунткти на місцях з 3 по 1 за мерзотністю!)

 

Від Інфопорну: В оригінальному тексті кількість переглядів уже за перші два дні перевалила за 2 мільйони. Тим часом, подібні речі ми чуємо час від часу від наших політиків – Королевської, яка “добилась усього сама”, Тігіпка, який “не любить пролетаріат”, Пахла-Азарова, котрий радить “не скиглити, а брати лопати та йти на городи”, чи Януковича, який вважає, що вся Україна йому просто заздрить, а він же тяжко працює. Про тяжку працю ми говорили минулого разу – а саме на темі заздрощів зупинились у перекладі минулого разу.

Тож якщо виникає сумнів, що все ж не кожен може мати все (як то стверджує офіційна ідеологія про “відкриті можливості – дивіться першу частину), відповідь лунає приблизно така:

№3. Ви просто заздрите, бо я це зробив, а ви ні!

“Я думаю, це питання заздрості. Я думаю, це питання класової війни. Коли у нас президент заохочує ідею поділу Америки на 99% проти 1% – й найуспішніші люди будуть серед 1% – це абсолютнго несумісне з уявленням про одну націю під Богом”, – Мітт Ромні.

Наш екслюзив: волосся Мітта Ромні – не таке класне, як він думає!

“Частково це заздрість. Я наполягаю. І ось чому я не можу бути до цього терплячим. Мої батьки ніколи не вдавали з себе жертву. Мої батьки ніколи не казали, що ми сподіваємося, що багаті щось втратять, щоб ми щось здобули”, – Герман Кейн.

Що, як їм здається, вони кажуть:

“Неправильно позбавляти чогось інших замість працювати над поліпшенням власного життя!”

Що ми чуємо:

“Всі скарги про несправедливість у системі – це те саме, як 12-літні дівчата поширюють злі чутки про популярних дівчат!”

Слухайте, я второпав. Ви працювали в поті своєї совиної морди, щоб відкрити бізнес (або отримати магістерський рівень з бізнес-адміністрування, або стати адвокатом, абощо), щоб нарешті отримати те, про що ви мріяли, будучи в школі: велетенський басейн у формі логотипу Ван Галена. Ви дотримуєтеся закону, платите податки. А потім зненацька – цей парад уродів “Захопи Вол-Стріт” оголошує вас “одним відсотком”, а тому – ворогом. Ви ж вочевидь не робили нічого поганого, тому їхня ненависть, без сумнівів, ірраціональна. Вони ненавидять вас просто за те, що ви багатий!

На це я, як старший редактор сайту, який повинен, чорт забирай, знати правду, можу відповісти одним словом:

Бетмен.

“Ось вам містер Бетмен”.

Довбаний Бетмен. Найбільший герой поп-культури. Пошукайте на сайті Cracked.com слово Batman – і пошук видасть 70% матеріалів сайту. Наша культура його любить, а він 1) багатий, як дідько, і 2) може зробити те, що робить, лише тому, що багатий.

Чорт, давайте глянемо на щорічне опитування за 2011 рік про людей, які викликають в Америці найбільше захоплення. У цьому списку – 20 людей, і всі 20 досить багаті, щоб бути серед того 1%, який “ненавидять”. Я нарахував у цьому списку чотирьох мільярдерів і одну людину, що належить до родини мільярдерів.

99% і 1%. Вгадайте, хто отримає круту тачку.

А тепер зайдіть у будь-яку дитячу кімнату в Америці. Ще до того, як батьки встигнуть викликати поліцію з приводу вашого незаконного вторгнення, ви побачите постери професійних спортсменів, і діснеївських поп-зірок, і знаменитих акторів. Всі – мільйонери.

Це тому, що всі наші довбані герої – мільйонери.

Чорт, кожного Різдва ми святкуємо казку про багатого Ебенезера Скруджа у “Різдвяній колядці” Чарльза Діккенса. У першій частині ми його ненавидимо – а потім, ближче до кінця, вже любимо. Не тому, що він віддав усе своє багатство і став бідним (він цього не зробив), а тому, що він припинив поводитися як мудак. Ви вловили неймовірно тонкий та виважений меседж цієї історії?

Кілька мільйонів пожертв правильній компанії з клонування динозаврів повністю змінили б ставлення до цієї людини.

Ви можете відчути спокусу сказати: “Яке вам діло, що я роблю зі своїми грішми? Чи то я використовую готівку на те, щоб подавати бідним, чи то на золоту фарбу, щоб фарбувати нею голих жінок – це не твоя справа!”

Ой, чувак, хіба життя не було б простішим, якби це було так? Якби нам не доводилося ні перед ким відповідати чи відчувати суспільний тиск залежно від того, який вибір ми робимо?

Але, як це не сумно, вся цивілізація та моральність ґрунтуються на тому факті, що ми маємо відповідати одне перед одним. Єдина причина, чому я ще не вбив десяток людей у ДТП, полягає в тому, що суспільство спричинить мені наслідки, якщо я це зроблю. А коли ти могутній (тому що ти політик, чи багатій, чи маєш владу й авторитет, як священик або поліцейський), то ставки ще більше зростають. Розумієш, твоя могутність скасовує багато суспільних обмежень для твого мудацтва (наприклад, ти можеш дозволити собі кращих адвокатів), і тому ми повинні надолужувати по-іншому. Тільки так тебе можна хоч якось контролювати. Той факт, що тобі це не подобається, лише доводить, що тобі це потрібно.

“Не дозволяти багатим полювати на людей для розваги – це усунення будь-якої мотивації досягати успіху”.

Але коли ми ненавидимо людей, це завжди стається з тієї самої причини: вони відмовляються визнавати, що їхні можливості викликають і відповідальність. Саме тому ми ненавидимо гопів, диктаторів і супермерзотників з кіно. Саме тому ми ненавидимо людей, які багато отримують від суспільства, а потім вдають, наче вони живуть на острові, де більше нікого, крім них, немає.

Що гарно приводить нас до…

№2. Не треба карати тих людей, які змушують цю країну функціонувати!

“Від руху “Захопи Вол-Стріт іде меседж”, який викликає глибоке занепокоєння… По-простому, він зводиться до такого: Треба покарати за успіх…” – Джон Е. Крамер, Washington Times.

Він, мабуть, вільно розмовляє мовою хіппі.

“Завжди будуть люди, які заробляють більше за мене, і я кажу: Хай благословить їх Господь. Я впевнений, що вони тяжко працюють, зробили те, що було треба, щоб вирватися вперед, і їх не слід карати, вони не повинні відчувати сорому за свої досягнення”, – Бернард Голдберг.

“Топ 1% тих, хто заробляє, у США платить 40% податків на прибуток, а топ 10% платять 90% податків на прибуток… саме ті люди, від яких ми очікуваємо повторних інвестицій в нашу економіку та створення робочих місць у нашій країні”, – Джон Бьонер.

“Бідняк ніколи не давав мені роботи”, – Шон Хеніті.

“Я також не можу облизати свій лікоть і підстрибнути водночас. Життя смішне, ге?”

Що, як їм здається, вони кажуть:

“Якщо карати за успіх, то суспільство провалиться в комунізм!”

Що ми чуємо:

“Я повинен платити більші податки, ніж мій садівник! Ужос! Ай-ай-ай!”

“Я впевнений, що він там або курить план, або ширяється інсуліном. Я забув, що є що”.

Тут є два елементи, і я не хочу надто занурюватися в перший, бо він перетворюється на втомливу дискусію про податкову політику та інше гівно, читати яке ніхто не приходить на cracked.com. Але, якщо дуже коротко, це уявлення про “Твою роботу дає тобі багата людина”.

Це правда, я гадаю, якщо ця багата людина отримала свої гроші у спадок і ти особисто працюєш на неї садівником. Але якщо ти працюєш на фабриці Тойота, то твоя зарплатня походить не з-під матрасу власника компанії. Гроші прийшли від безлічі звичайних Іванів, які придбали машини Тойота. Хлопці в піджаках – це лише посередники між постачанням і попитом.

То як щодо жарту на популярному радіо ток-шоу: “Я ніколи не отримував роботу від бідняка”? Ну, Шоне, багато з твоїх слухачів бідні, й твої рекламодавці платять тобі грішми, які вони заробили, продаючи товари цим біднякам. Так що – так, на грошах, які ти заробляєш, насправді є смердючі відбитки пальців нижчих класів. Те саме стосується людей, що працюють у великому супермаркеті, в гастрономі чи магазині спиртного. Ти не отримав роботу від одного бідняка – але колективно, це сталося через їхні гроші. А це – просто по-довгому сказане очевидне: Це не багаті змушують світ обертатися. Для цього потрібні всі.

Навіть – ні, особливо – цей чувак.

Але друга частина – це ідея, що просити багатих вкинути в общак – це “покарання” їх.

Отже, Багатий Чувак, дозволь мені пояснити це настільки спокійно й логічно, наскільки я можу:

Тобі що, чорт забирай, шість років? Ти досі думаєш, що мама змусила тебе прибрати в дитячій, бо вона зла? У світі дорослих нас просять щось зробити тому, що все це треба робити. Це ніяк не пов’язано зі справедливістю, це аж ніяк не значить, що тебе засуджують. Це ніяк не пов’язано з тобою взагалі. Існує цілий світ – а в ньому люди, яким потрібна допомога, та проекти, які слід здійснити.

Тебе просять скинутися тільки тому, що у тебе є ресурси. Ти – не висока людина, яку ми, карлики, заздрісно намагаємося обрізати під свій розмір. Ти – висока людина, яку просять зняти щось із дуже високої полиці, тому що, хай йому грець, більше ніхто не може до неї досягти.

А драбина – це… соціальне забезпечення?

Справді… Я не хочу бути зверхнім. Усі ми тут дорослі.

Просто… ось, як тобі таке: Пам’ятаєш, коли Йода сказав Люку, що той повинен повстати проти Дарта Вейдера, якщо хоче бути справжнім джедаєм? Думаєш, це тому, що Йода ненавидів Люка – він дав йому це жахливе завдання, щоб його покарати? Чи тому, що Йода заздрив? Бо Люк був… високий, чи щось іще? Чи тому, що це треба було зробити, а Люк був єдиним, хто міг це зробити? Бо він мав Силу?

Бачиш, у нашому суспільстві гроші – це Сила.

Ми не можемо вирішити, чи світлові мечі – це лобісти, чи адвокати.

Так, я знаю, ти думаєш, що ти вже даєш більше, ніж було б справедливою часткою. Так думав і Люк. Так думають усі. Ласкаво просимо до роду людського – всі ми думаємо, що ми у програші.

№1. Припиніть просити подачки! Я ніколи ні від кого не отримував допомоги!

“Я сидів на субсидіях та соцзабезі. Мені хтось допоміг? Ні”, – Крейг Нельсон.

“Я не чекаю, що хтось мені щось дасть, і продовжу працювати в поті своєї совиної морди за все, що маю. Я – НЕ 99%, а чи є ними ви – це ВАШЕ рішення”, – анонімний коментар.

“Якщо тільки ви не народилися в Гаїті. Тоді колоду тіпа перетасували проти вас”.

Що, як їм здається, вони кажуть:

“Я витяг сам себе за шнурки!”

Що ми чуємо:

“Раз я не отримав у спадок мільйони – то дітям бідняків не потрібне соцзабезпечення!”

Гаразд.

Ти “ніколи не отримував ні від кого допомоги”.

Тобі нічого не “давали”.

Гаразд.

Скажімо, ти дерся, ти дряпався, й ти видерся драбиною успіху. Ти ніколи не приймав допомогу по безробіттю чи доброчинну допомогу, ти працював на трьох роботах, щоб закінчити коледж. І в кінці шляху озираєшся назад на свої труди і відчуваєш, що можеш справедливо сказати: “Мені ніколи ніхто не допомагав”.

“Ого. Коли ти так кажеш, більшість мого життя здається жахливою”.

Отже… ти ніколи не був дитиною? Ти з дитинства полював і збирав собі їжу? Ніколи не отримував “подачку” молока від мами?

Ти повністю отримав освіту сам? У віці 4 роки ти сам знайшов собі коледж і платив учителям з власної кишені?

Не думаю. Бо якби з кимось щось подібне сталося – я б побачив це в теленовинах.

Я думаю, твої батьки залили в твій голодний рот несказанну кількість ресурсів. Я думаю, ти мав над головою дах, за який платили інші, я думаю, ти ходив у школи, які збудували й де працювали та за які платили інші люди, я думаю ти почувався в безпеці, бо вулиці патрулювали інші люди, я думаю, ти їздив на свої три роботи дорогами, які вимостили інші люди, в машині, зібраній іншими людьми та спалюючи нафту, яку видобули інші люди у країні, кордони якої захищали інші люди.

“Нема за що”.

Слухай, я розумію, чому індивідуалізм “я нікого не прошу про допомогу” працює як ставлення, чи як філософія життя. Ні, не треба чекати, поки прийде допомога. Я навіть погоджуся, що ми не втовкмачуємо цього дітям, коли вони ростуть. Дітки, якщо ви це читаєте – а вам, чорт забирай, не слід – але якщо ви читаєте, дозвольте мені сказати вам тепер:

Світу насрати на вас, і вам доведеться боротись із ним за кожну добру річ, яку ви отримаєте. Чорт, я написав якось цілу статтю про те, як дорослі не кажуть нам, наскільки в біса все тяжко, і як шок неочікуваного зусилля змушує нас спіткнутися.

Але для багатих усе це якось перетворюється на абсолютну маячню про те, наче вони існують на самодостатньому острові, в океані, переповненому невмілими неробами, які завжди просять позичити їхні речі.

“Ще супу? А далі ти проситимеш позичити тобі одну з моїх 12 золотих Xbox’ів!”

І можна буквально почути, як люди так і висловлюються – у лібертарних колах це називають “Піти по Гальту” (від імені Джона Гальта, персонажа книги “Атлант розправив плечі”) – задовбані багатії просто відокремлюються від цієї обридлої штуки, що називається “суспільство”, яка висмоктує з них усю кров до краплини. Якщо ви живете в тій самій частині США, що й я, то почуєте, як типи, що косять під селян-фермерів, що тяжко працюють, скажуть: “У мене є власний шматок землі, я вирощую собі їжу, я тільки хочу, щоб мені дали спокій”. Гаразд, ну то скажи мені таке, ковбойчику:

Уявімо, що якийсь злий, ще багатший чувак, як-от якийсь багатий гангста-репер, найняв банду озброєних гангстерів, щоб ті прийшли й забрали твою ферму. Що ти зробиш? Своєю дубельтівкою ти не відіб’єшся – у них є сто більших дубельтівок. Що ти зробиш – викличеш копів? Тобто, інших людей, які ризикуватимуть своїм життям, а їм за це платять із податків ще інших людей, і які судитимуть цих поганих хлопців у суді, заснованих на податки ще інших людей, за законами, прийнятими законодавцями, яким заплатили з податків інших людей? Ей, обережніше на поворотах, королева соцзабезу!

А тепер відбий цих нацистів тими шнурками, за які ти витягнув сам себе.

Але якби нічого цього не існувало, ніщо не зувадило б Джей-Зі забрати твою ферму. Іншими словами, ти ніхріна нічим не “володієш”. Усе поняття про володіння будь-чим – хай це буде шматок землі чи будинок чи довбаний бутерброд, існує винятково тому, що інші люди платять іншим озброєним людям за те, щоб це захищати. Без суспільства за всі твої сміливі, індивідуальні таланти й зусилля ти не купиш собі й відра пердіння.

Тож коли я кажу “Всі ми в одному човні”, я не стверджую філософську позицію. Я стверджую факт про те, як працює людське життя. Ні, ти ніколи не просив собі подачок. Тобі не доводилося, бо мільярди людей, які жили й померли до тебе, вже створили щедру систему підтрики, де хіба що вулиці не вимощені золотом. Всі, хто це читає – всі ми, хто живе в суспільстві, досить просунутому, щоб мати інтернет – народилися за один дюйм від фінішної стрічки, й нас при народженні поклали сюди інші люди.

На старт, увага – ей! Хтось іще хоче подивитися серіал “Офіс”?

Тож коли хтось просить у вас про допомогу, у формі доброчинності чи податків, чи тому що їм потрібна ваша допомога, щоб пересунути холодильник – то ви можете називати всілякі причини, щоб не допомогти (“Я думаю, ти брешеш і допомога тобі не потрібна” або “Мені начхати” або “У мене забагато власних проблем”), але єдине, чого ви не можете сказати – це “Чому це тобі має бути потрібна допомога? Мені ніхто не допомагав!”. Якщо тільки ви не повний склеротик, або брехливий виблядок.

Якщо хтось і може зіграти в цю гру “Я зробив це сам!”, то це я. Раніше я згадував, що заробив несправедливу кількість грошей, бо написав роман про детектива-зомбі, який розв’язує тільки справи про паранормальне кохання, а потім продав права на екранізацію цього роману. Якщо й існує театр одного актора – то це написання книжки. Ніхто мені в цьому не допомагав. Ну, хіба що, окрім того друга, який вигадав головного героя. І видавця, який використав гроші, щоб надрукувати наклад і розрекламувати книжку. І всіх попередніх романістів, які створили жанр. І публічної шкільної системи, де мене навчили читати й писати, а також навчили всіх моїх читачів читати. І людей, які створили та підтримують інтернет, щоб мені було де її просувати, й людей, які підтримують дороги, щоб можна було розвозити книжки з Амазону.

Ну ви зрозуміли.

Джерелоcracked.com

Автор: Девід Вонг

Переклад: Артем Чапай


Advertisements
 

Позначки: , ,

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

 
%d блогерам подобається це: